Сторінки

ІСТОРІЯ СЕЛА


Борове́ — село у Зарічненському районі Рівненської області, центр сільської ради, розташоване за 43 км від районного центру. Сільраді підпорядковані села Млинок і Лисичин.

Населення станом на 1 січня 2007 року становить 2419 чоловік.

В Боровому є школа І-ІІІ ступенів, бібліотека, дільнична лікарня на 16 ліжок, аптечний пункт, відділення зв'язку.

Перша згадка про с. Борове датується першою половиною XVII століття.
У роки Великої Вітчизняної війни 90 чоловік з Борового перебували в партизанах. Поблизу села навесні 1943 року був майданчик для прийому вантажів з Великої землі, а в селі — обласний штаб партизанського руху. У квітні 1943 року фашисти спалили село. На фронтах війни воювало 216 жителів села, з них 99 чоловік нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, 102 жителі села загинули.

Регіон...................... Рівненська
Район/міськрада........ Зарічненський
Рада....................... Борівська
Код КОАТУУ............. 5622280401

Основні дані
Засноване 1600
Населення 2419 чол.
Площа 94.74 км²
Густота населення 25.53 осіб/км²
Поштовий індекс 34061
Телефонний код +380 3632
Географічні дані
Географічні координати 51° 37′ ″ пн. ш., 25° 52′ ″ сх. д.
Середня висота
над рівнем моря 152 м
Водойми р. Вирок
Відстань до обласного центру 223 км
Відстань до районного центру 43 км

Місцева влада
Адреса ради... с. Борове Зарічненського району

                                                     Б О Р О В А
                                                      Короткий історичний нарис

       
     В історичних джерелах слово Борова відоме з першої половини ХУІІст. Саме до цього періоду  відносяться польсько-литовські монети "боратинки",які по сьогоднішній день трапляються на території села та його околицях.Проте,як
свідчить допоміжна  історична наука археологія північні райони Ровенського Полісся ще в добу неоліту (ІУ-УІІтисячоліття до нашої ери)були заселені племенами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчатої кераміки, назва якої походить від орнаменту посуду-наколів та відтисків гребінцевого штампу.
Це лісове населення в основному займалося мисливством, рибальством  і  збиральництвом.
        Подальший розвиток продуктивних сил уже на рубежі і в перші століття нашої ери призводить до остаточного розпаду первіснообщинних відносин; розпочинається процес формування класового суспільства. Представниками цього періоду являється племена зарубінецької культури. На околиці  Борової в урочищі Дробишин  в 60-х  роках були виялені сліди зруйнованого могильника згаданої культури. На даний час  на цьому місці зустрічається багато керамічних знахідок. Назва культури походить від села  Зарубинці, що на Київщині, де вперше було досліджено могильники цієї культури. В Зарічненському районі пам 'ятки   зарубінецької культури виявлені в  Муравині та Іаванчицях.
            В ІХ-Х століттях територія села входила  до складу Київської Русі.
В ХІІ столітті, коли настав період феодальної роздробленості  північна частина сучасної Ровенщини, в тому числі і Зарічненський район перебували в складі Турово-Пінського  князівства. Наприкінці 1240 – на початку 1241  на Полісся вдерлися орди хана Батия. Місцеве населення мужньо захищали свою землю від завоювників, але не могло встояти перед численним ворогом. Побутує цікава, непозбавлена романтичного забарвлення легенда. На території сучасної Борової було слов'янське поселення Рахва. Під час монголо-татарської  навали воно було цілком зруйноване. Багато людей загинуло. Уціліле населення вирішило не повертатися в рідні місця, а дрімучими лісами пішли шукати нове місце для поселення. І знайшли його. Поселилися люди на місці нинішньої Рафалівки, що у Володимирецькому районі. Назва селища, яке виникло значно пізніше, нібито має відношення до легендарної  борівської Рахви. Легенда записана від старожила села Ясковця Івана  в 1980році. В письмових джерелах не має згадки про Рахву ( Раху), але про існування слов'янського поселення  на околиці сучасного села сумніву немає.
         Ішли роки. Внаслідок ослаблення монголо-татарського іга землі Турово-Пінського князівства захопила феодальна Литва , а з другої половини ХУІ століття- Польща. Істоична доля склалася так, що Борова майже з 1795 року залишалася під владою Речі Посполитої. В 1795 році Ровенське Полісся було приєднане до  Російської держави. Борова була включена до складу Пінського повіту Мінської губернії.
       Дальгший розвиток історії Борової є типовим для багатьої населених пунктів Полісся. Натуральне господарство, кріпоний гніт супроводили не одне покоління  борівчан. Після реформи 1861 року, коли в Росії було скасоване кріпосне право, мало поліпшилось життя в Боровій. Хоча реформа і надала особисту волю, проте земельне забезпечення їх залишалось вкрай незадовільним. вони гнули спину на поміщика. Більшість  борівчан залишалось тимчасово зобовязаними і змушена була платити грошовий чинш поміщикові. У  списках землевласників Пінського повіту Мінської губернії за 1872 рік згадується, що поміщик Людвиг Крашеквський володів в с. Борова 10503 десятинами землі. Цьому поміщику належали землі і в селі Колодіях  Волинської губернії.
           В другій половині минулого століття село Борова Кухітсько-Вільської волості було невеликим. В ньому нараховувалось 66 дворів, з населенням 823 чоловіки. Із цих статистичних даних видно, що в кожній селянській хаті  мешкало майже 14 осіб.
         З недоленим хліборобам обіцяли краще життя лише в загробному світі і тільки тим, хто покірно служив поміщику і православній церкві. Саме приміщення церкви ( храм ) було побудоване на видному місці , в центрі села, поміщиком Антоном Крашевським в 1843 році. Освячена споруда була 19 грудня  ( за новим стилем) на релігійне свято Миколи.
      Значно пізніше відкрилась  церковно-приходська школа. Завідував нею піп Осинський . 18 вересня  ( за старим стилем) в Борівську школу був призначений вчителем псаломщик Михайло Львович Годлевський, уроженець села Язвенки Пінського уїзду,який закінчив Мінську духовну семінарію. Вчителював деякий час борівчанин Касянчик Іосиф Каленикович, який здобув певну освіту в Кухотській Волі. Навчання велося у приватних хатах. Дітей приймали в перший клас із семи років. Тільки в 1903 році було збудоване спеціальне приміщення для школи. Наприкінці ХІХ століття швидко іде розвиток капіталізму в селах Полісся. Певний поштовх  цьому дала Столипинська аграрна реформа, спрямована на ломку общинного землеволодіння і утворення хутірських господарств. В 1996 році в Боровій нараховувалось 164 двори    в яких проживало 1263 чоловіки, з них 657 чоловіки, 606 – жінки. Письменних було  чоловіків 94  і 92 жінки. Для порівняння, в селі Млинок в цей період нараховувалась 54 двори  в яких проживало 225 чоловіків і180 осіб жіночої статі.
Письменних було 43 чоловіки. Елементарної грамоти багато борівчан навчились дома, чоловіки перебуваючи на службі в царській армії. Проте основна маса із цієї категорії здобула освіту в церковно-приходській школі .
      Про події 9 січня 1905року ( криваву неділю ) борівчани довідались від жителя села Млинок Мельника , який жив і працюва у Пінську, був членом РСДРП (б). В село привозив листівки, нелегальну літературу, в тому числі ленінську  " ИСКРУ  ". Саме цього ж таки року   в селі були виступи проти місцевого поміщика. Найбільш активними були учасники російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Дяденчук Андрось Демидович і Романцев  Олександр Карпович. За революційну діяльність Романцева не раз заарештовувала поліція. перший раз  в 1895 році. В 1917 році став членом  партії більшовиків.
       10 серпня 1914 року почалася перша світова війна. яка закінчилась 11 листопада 1918 року. Майже все чоловіче працездатне населення було мобілізоване. Мобілізації підлягала і основна сила – коні. Борова залишалась без робочих рук. В 1915 році німці окупували село. На його жителів була накладена контрибуція в сумі 75 тисяч карбованців.Борівчани змушені були її сплатити за дві години. Цей окупаційний захід ще більше розурив селянські господарства, цим самим до краю погіршивши становище селян. З фронтів першої світової війни не повернулось понад 30 односельчан.
          В лютому 1917 року повелено самодержавство. Про цю подію борівчани довідались від солдат царської армії, які пройшли селом, несучи транспоранти із написами " Долой царя ". ( за селом дислокувалась військова частина, яка брала участь в воєнних діях проти німців).
        Перемога Великої  Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді мала вирішальне значення для успішної боротьби за владу Рад  на Україні і Білорусії. Полумя  революційної боротьби  охопило все Полісся . В селах і містечках, на волосних і сільських зборах приймались рішення про встановлення Радянської влади. Боротьба була тяжка. Вже в першій половині грудня 1917 року північні райони були окуповані військами Центральної Ради. На захопленій території українські націоналісти становили кривавий воєнний порядок. Саме в цей період в селі був створений і активно діяв повстанський загін, який очолив Я.Д.Калюта. Активними бійцями цбого загону були Хвалько Петро, Касянчик Петро Мусійович, Сидорчук Михайло Федорович та  багато інших. Всього в загоні Калюти билося понад 40 жителів села. Згодом цей загін брав участь у Дубровицькому збройному повстанні. Наприкінці 1918 року він увійшов до складу  І –го Дубровицького комуністичного повстанського полку. Командиром якого було призначено М.Я. Лясковця, а комісаром – члена Волинського губкому КП  (б ) України  М.Д. Єфімова. Багато борівчан в складі цього полку героїчно билися проти переважаючих сил петлюрівців.
      В серпні 1919 року окупацію міст і сіл Ровенщини почала панська Польща. Польські загарбники запроваджували на захопленій території жорстокий режим, який підтримували українські буржуазні націоналісти та реакційне духовенство.
       В другій половині серпня 1919 року наступ польських легіонерів почався із Маневич. Жителька Борової Ошурко Олександра, яка проживала на віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну акцію свого сина Євдокима, який проживав у Боровій. Євдоким оповістив більшість жителів села, які тимчасове сховище знайшли в навколишніх лісах. А в селі почала формуватись група самооборони, до складу якої увійшли  Дяденчук Андрось Демидович, учасник революції 1905 року, Долженчук Іван Андрійович, учасник російсько-турецької війни 1877-1878 років, та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні вони не могли відбити наступ білополяків. Нова окупаційна влада прийшла в село. Окупанти повісилі  трьох чоловік і , щоб ще більше залякати борівчан. почали палити село. Згоріло  до тла понад 70 селянських хат, згоріла вся Довга, половина Мостової, декілька хат в Глинищах.  ( Назви території села). Почалася смуга репресій. Проте трудящі Полісся не скорились гнобителям, вони продовжували революційну боротьбу за соціальне і національне визволення. Активізації антипольських виступів на  Поліссі сприяв літній наступ 1929 року Першої кінної армії на Ровенщину під командуванням
С.М. Будьонного .
         За  Ризьким мирним договором 1921 року землі  Західної України і Білорусії відійшли до складу буржуазної Польщі. Настали тяжкі часи окупаційного гніту. На окупованих землях запанував буржуазно-поміщицький лад. На споконвічні  українські і білоруські землі прийшли польські поміщики. Тягар соціально-економічного і політичного гніту посилювався гнітом національним.  Волинський і  Поліський воєводи видали наказ про заборону національних мов на окупованій території. Почалась  колонізація поліського краю.
           В липні 1925 року польський сейм прийняв закон про порцеляцію  й осадництво, на підставі якого підлягали викопу землі колишніх династій, казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізалась ділянками по 
26 га і продавалась селянам. Малоземельні і безземельні не мали за що купити землю. Обтяжені податками, недоїмками і боргами, вони втрачали навіть сврою. Більшість парцель купили багатші селяни, частину землі одержали осадники. В Боровій парцелі були невеликими, вартість їх становила 10-15 злотів. Осадники, які осіли на Таражі ( 15 чоловік) отримали по 24 гектари відносно непоганої землі, якщо порівнювати з парцелями, що виділялись місцевим селянам в основному на неогіддях. Решта земельних масивів разом з лісами і сінокосами належала польському поміщику  Богурському, який знаходився в Варшаві, а господарство вів  орендатор  Барановський, маєток якого був у Тиховижі. Працювали тут в основному поденщики, збідніли селяни з навколишніх сіл та хуторів. Заробітки були мізерними. Окп\ремі селяни змушені були емігрувати за океан. Детально описала життя поліських селян видатна польська, а згодом і радянська письменниця Ванда Василевська у повісті " Вогні на болотах". ( В 30-их роках Василевська бувала в селі Білому Сарненського повіту, сьогодні Володимирецький район).
           В Боровій працювала школа.  Спочатку двохкласна, згодом чотирьохкласна.  В 1935 році працювало  три вчителі, окрім директора (керівника школи). Закон  божий викладав місцевий піп православної церкви. Шефство над школою взяв  24-й  піхотний полк. Для відмінників навчання в 1935 році була організована екскурсія у Варшаву. На екскурсії побували Романов Іван Григорович, Хвалько Михайло та інші учні. В школі викладання велось на польській мові, так як  рідна мова  була заборонена.  Тут панувала сувора дисципліна. До учнів часто застосовувались фізичні міри покарання. Хоча в селі працювала школа, основна маса дітей борівчан освіти не здобувала. Вони  допомогали батькам вести господарство, пасти худобу, а то просто наймитували. Не випадково за даними Пінського архіву в 1939 році в Боровій біля 900 чоловік були неписьменними.
       Населення Борової не мирилось з соціальним і національним гнітом. Борівчани піднімались на боротьбу. Ініціаторами атипольських виступів були комуністи. Це Романов ( Романцев) Олександр Карпович, Ковенько Григорій Андрійович. За антиурядову пропаганду та агітацію Романов відбував покарання  в концетраційному таборі Березі-Картузькій. Ковенько Григорій був заточений у казематі   Сельуської      тюрми під Варшавою. Тільки вересень 1939 року вивів безстрашних  борівчан-підпільників на свободу. Активним борцем проти окупаційного режиму був Ситницький Василь Петрович. Польські власті його заарештовували 1936 і 1937 роках. В 1938 році Пінський суд позбавив волі Касянчика Петра Максимовича. За антидержавну діяльність польським судом був покараний Рудник Кирило Пилипович. Активним агітатором був Супрунюк Кирило Адамович. Коли відбулась Жовтнева революція, він був у Росії. Саме він розповідав борівчанам про суть Радянської влади. Його агітаційна робота давала результати. В лави підпільних месників вливались все більше і більше патріотично настроєних людей Борової. А саме : Касянчик Семен Михайлович, Тарасюк Адам Петрович , Поляк Максим Павлович, Коберник Петро Пархомович та багато інших. За розповсюдження листівок, критику існуючого ладу, вивішування на видних місцях червоних прапорів, ці  люди не раз побували в руках поліції у Млинківському пастерунку, але до кінця залишились вірними справі, за яку боролись.
        17  вересня 1939 року Червона Армія  перейшла польсько-радянський кордон і взяла  під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії, яке в результаті польсько-німецької  війни опинилось в скрутному становищі. Саме в цей день вчитель місцевої школи Творек ( поляк за національністю) включив радіоприймача, закликав борівчан слухати радісні новини. Населення Борової, як і всієї Західної України вітало воїнів-визволителів. Це була велика і радісна подія. Із сльозами радості прибіг до свого батька сільський хлопчак Ясковець Микола Сергійович і вигукнув: " Ось тепер ми в школі будемо розмовляти рідною мовою!" А чере два дні газета  Правда писала: " Якими словами передати захоплення і радість селян Західної України, які зустрічають наші частини!. Дорослі і діти обнімають і цілують бійців і командирів, і кожний селянин хоче подати хоч яку небудь допомогу Червоній Армії. Поблизу Ровно, коли командир танка товариш Городенко подякував селянам за допомогу, селянин Марчан обняв його і міцно поцілував. Із слізьми на очах Марчан сказав: " Спасибі, дорогі наші брати. Ми довго мріяли про Вас. Спасибі Вам – ви  врятували наше життя".
         З перших днів визволення повсюдно створювались народні органи влади, тимчасові управління, селянські комітети. Такий комітет було створено в Боровій. Відкрилась школа. В 1940 році селяни обєднались в колгосп імені 17Вересня. Очолив його Ковенько Павло Мусійович. Ініціаторами колгоспного будівництва і першими колгоспниками стали Супрунюк Лаврім Кирилович, Ромасюк Семен, Ковенько Григорій Андрійович, Ясковець Іван  Федорович, Поляк Максим, Тарасюк Адам Петрович, Касянчик Іван та інші. Та мирне життя тривало недовго.
      22 червня 1941 року трудящі Ровенщини, як іншіх прикордонних областей нашої країни, одними із перших зазнали страхіття раптової навали німецько-фашистських загарбників. В селах Морочнівського району комуністи скликали мітинги, на яких трудящі гнівно таврували загарбників і клялися віддати всі сили в ім’я захисту соціалістичної Батьківщини. Наприклад, колгоспників Володимир Шиманський із села Острівськ, на мітингу закликав :" Нам треба, як ніколи, згуртуватися  зараз навколо партії Леніна, самовіддано працювати в тилу, у всеозброєнні зустріти жнива і достроково виконати державні зобов’язання по поставках. Одночасно треба бути готовим у кожну хвилину по першому заклику партії стати на захист соціалістичної Вітчизни". ( Газета "Червона зірка", 24 червня ). В Морочнівському районі почалась мобілізація.
23   червня  1941 року в чмслі перших пішли на фронт такі жителі села: Ситницький Микола Павлович, Хвалько Яків Кирикович, Ошурко Леонтій Іванович, Хвалько Микола Адамович, Квачук Петро Адамович, Мельник Андрій Мартинович, Квачук Павло Адамович, Дяденчук Петро Артамонович та інші. Саме їм довелось прийняти перше бойове хрещення у боях за Київ. Тут смертю хоробрих  загинули Квачук Павло Адамович і Пуха Петро Оверкович.
    Проте мобілізацію не вдалось здійснити до кінця. 5 серпня 1941 року Борова була окупована фашистами. Більшість чоловічого населення, яке підлягало мобілізації, опинилось на окупованій ворогом території. В тилу ворога розгорнулась атифашистська боротьба. Проте слід знати, що організація і керівництво цією боротьбою були пов’язані з великими труднощами, викликаними не лише жорстокістю кривавого окупаційного режиму , а й тим, що на захопленій ворогом території в передокупаційний період не було створено партійного підпілля. Особливо це стосується північних районів області. В початковий період війни, в Боровій та її околицях партизанські підпільні групи були невеликими, по декілька чоловік. Але вони почали становити той кістяк,  якмй згодом став серйозною силою в боротьбі проти окупантів. Одним із організаторів антифашистської боротьби був Хвалько Петро Андрійович. Кулеметник першої світової війни, учасник Дубровицького збройного повстання, в період  польської окупації жив і працював у Вінницькій області. Як комуніст і добре знаючий тутешню місцевість він появився в Боровій. І , як згадує начальник штабу партизанського з’єднання  І.П.Федорова-Л.Є.Кизі Хома Трифонович Кудояр, він став в Боровій секретарем підпільної партійної організації. щоб вивчати обстановку і психологію людей не викликаючи підозри. Хвалько працював прийомщиком сіна, а також виконував інші господарські роботи. Хвалько вивчав людей,  і надійних залучав до підпільної боротьби. Вже в 1942 році окупаційна влада села відчула наслідки роботи борівських підпільників. Вони заміновували червоні прапорці у громакдських місцях, перешкоджали відправленню молоді на каторжні роботи в Німеччину, як з Борової так і з навколишніцх сіл.
          На дольських хуторах Морочнівського району весною 1942 року було створено партизанський загін під командувавнням сержанта Червоної Армії
Д.С.Попова. І як згадує колишній партизан, працівник органів внутрішніх справ Мельник Мусій Опаносович, здійснивши наліт на лісову охорону в селі Локниця, група изахопила 17 стволів гвинтівок і друкарську машинку. в квітні цього ж року група вже нараховувала в своїх рядах 25 озброєних партизанів і десятки зв’язківців та розвідників. Народні месники, серед яких  були  і борівчани, знищували фашистів і їх посібників поліцаїв, вселяли віру в людей перемогу над ворогом.
         В червні 1942 року до загону Попова із своїми партизанськими побратимами приєднується політрук Червоної Армії М.С. Корчев. Це був перший великий на той час загін, який нараховував біля 60 чоловік. Саме він в селах району, в тому числі і Боровій,  дезорганізовував окупаційну владу, силами його було спалено спиртзавод в селі Перекалля. Активним бійцем цього загону був борівчанин Мосійчук Парфей Адамович. В загоні під командуванням М.С. Корчева билися багато борівських месників.
         Героїзм і мужність виявив у партизанському загоні імені Богдана Хмельницького, під командуванням  С.А. Шмата, Ситницький Василь Петрович. Попавши під Золотоношею. що на Черкащині, в полон, він опинився в Рафалівськогму таборі для військовополонених. Звідси йому вдалось втекти і влитись до лав народних месників. В янівських лісах, де гітлерівці відчули справжню силу радянських партизан, Ситницький командував ротою.
        Наполеглива  масово-політична і організаторська робота партійного підпілля  сприяла піднесенню антифашистської боротьби трудящих Ровенщини, масового вступу їх до лав народних месників, у зв’язку з цим,  за рішенням підпільного обкому партії в квітні 1943 року було організовано перше партизанське з’єднання Ровенської області, командиром якого був призначений І.П. Федоров,комісаром Л.Є Кизя. В з'єднання входило на той час сім загонів,у яких налічувалось 962 партизани. Крім того,обком партії керував діяльністю ще 11-ти місцевих загонів.(Див."Нариси Ровенської обласної партійної організації"Львів,1981.,стор.60)
        У селі Борова активно діяв озброєний загін самооборони,куди входило близько 200 чоловік.Очолював його колишній член КП(б)У  Ковенько Григорій Андрійович.Навесні 1943 тут перебував сільський штаб партизанського руху на Ровенщині.В трикутнику сіл Перекалля-Борова-Млинок був споруджений аеромайданчик  для прийому вантажів з Великої Землі. На думку дослідників партизанської боротьби на Ровенщині, є догадки, що в Боровій вийшов перший номер підпільної обласної газети "Червоний прапор",тут друкувались інші підпільні видання, про що пишуть у своїх спогадах М.Д.Зубашев і В.Д.Євсєєва
(Див.газету "Радянське Полісся" №85 за 1988 рік).
        За активну антифашистську боротьбу борівчан, окупанти та їх посібники спалили село. Це сталось в квітні 1943 року.Попереджені про каральну акцію партизанами люди  врятували своє життя в навколишніх лісах.Втрата рідних домівок ,наступні каральні акції викликали ще більший гнів і ненависть до окупаційного режиму.Чоловіче населення масово пішло в партизани.
         Підлітком воював з липня 1943 року у з'єднанні Карасьова Всеволод Щербатюк. В запеклих боях, виявляючи кмітливість і  відвагу, він проявив себе як безстрашний розвідник.Вітчизна високо оцінила його заслуги,нагородивши медалями "За відвагу" і "За бойові заслуги". Завершував свою бойову біографію Всеволод Якович  у легендарній Третій гвардійській червонопрапорній танковій армії під командуванням маршала Рибалко.Щербатюк воював на Сандомирському плацдармі,штурмувавБерлін, визволяв Прагу, а в післявоєнний період проходив службу в Уральському військовому окрузі. До  партизанських медалей добавилось два ордени. З фронтовою завзятістю він розпочав мирне життя у рідному селі.
        З'єднання імені Олександра Невського має багату бойову історію.Воно пройшло великий і нелегкий шлях.Розпочало свою бойову біографію в лісах під Москвою, а завершило у країнах центральної Європи-Чехословаччині, Польщі і Угорщині. Його командир В.Карасьов, став Героєм Радянського Союзу. В цьому з'єднанні формувалась партизанська майстерність Касянчика Никифора Григоровича, який отримав згодом високі нагороди не тільки нашої Батьківщини.Його бойові заслуги високо оцінили братні соціалістичні країни-Чехословаччина і Польша.Саме у Новому Сонче закінчилась його фронтова біографія. В шкільному музеї зберігається цікавий документ датований 25.09.1964 року,який надіслав партизанський командир Касянчику Никифору. Ось його зміст:"По моему представлению ты награжден  польской правительственной наградой"Партизанским Крестом".Получишь или во Львове,или в Житомире в октябре-ноябре этого года.От всей души поздравляю с этой почетной высокой наградой!Желаю тебе долгие годы здравствовать!
Жить счастливо со своей семьей.Всем твоим пламенный привет и самые лучшие пожелания в труде, учебе,в жизни.
         ...Над книгой о польской партизанской эпопее тружусь.Дело сложное и долгое.
         Крепко жму твою руку.
                                                  Иван Золотарь."
 З цієї книги постає перед нами  когорта воїнів-інтернаціоналістів,воїнів-визволителів.Серед них простий хлібороб із поліського села-Никифор Касянчик
          В "рейковій"війні брав участь Подерня Іван Васильович. Він власноручно підірвав сім ворожих ешелонів.Про нього партизани складали легенди.Багато борівчан прославили Вітчизну в роки минулої і небаченої в історії людства війни. Багато не повернулось.На обеліску загиблих односельчан в центрі села викарбувано 117 прізвищ.Решта на відпочинку, але вони часті гості серед школярів,в трудових колективах.Кожен із них – це історія.Згадаємо деяких: це
Мельник Платон Хомич,Хвалько Василь Андрійович,Дейнеко Дмитро Каленикович,Рудник Кирило Пилипович,Ковальчук Андрій Євдокимович,Супрунюк Іван Анастасьович та багато інших.Живих ветеранів у Боровій -61 чоловік.Але невблаганний рок часу вириває їх із життя.А із смертю людини помирає її світ. Життя цих людей було багатогранне-важке, складне, порою трагічне і багате.Обов'язок  живих знати його, знати про цих людей все і бути готовим до всього.
          ...Весна 1944 року... Під могутніми ударами Червоної Армії гітлерівці були вигнані з території Ровенщини.Борівчани приступають до мирного життя.
Але мирним воно не було.       
        Після вигнання німецьких загарбників за межі  нашої країни, одним із головвних завдань районної партійної організації була відбудова і розвиток сільського господарства. Дрібні одноосібні  господарства гальмували розвиток продуктивних сил на селі. В тих умовах лише на основі колективізації можна було змінити життя на селі, ліквідувати соціальну базу буржуазних націоналістів.
        Відбудова і створення нових колгоспів проходила в умовах класової боротьби  із залишками колишніх експлуататорських класів-оунівцями.Бандити знищували мирних жителів, комуністів і комсомольців, представників радянської влади,колгоспне майно.Однак криваві акції проти населення  не змогли зупинити процесу відновлення та зміцнення Радянської влади на поліських землях. На боротьбу виступали не тільки міліція, але й мирне населення створюючи групи самооборони.
         В боротьбі жертвою терору став комуніст, секретар підпільної організації Хвалько Петро Андрійович. Його, як комісара групи самооборони, темної січневої ночі 1945 року було вбито в центрі села. Життя Хвалька Петра- це подвиг, гідний наслідування. Читач уже знає, що він був учасником першої світової  війни, у загоні Якова Калюти, брав участь у Дубровицькому повстанні. В 1938 році закінчив Учительський інститут.Працював директором школи на Вінничині, а перед війною завідував земельним  відділом.
          Оунівці тероризували демобілізованих фронтовиків, забирали  одяг, документи,агітували поповнювати їхні ряди. Через це окремі фронтовики не могли вчасно повертатись  до дому.(Середа Максим, Кутинець Михайло та інші). Активними борцями з бандитами були Романцев Митрофан Олександрович, Ковенько Григорій Андрійович,Мельник  Мусій Панасович та багато інших). Окремо слід зупинитись на трагічній долі борівського юнака Кутинця Михайла Максимовича. Зростав у простій селянській родині,після золотого Вересня 1939 року навчався у місцевій вечірній школі.  В 1940 році його призвали на дійсну військову службу, яку проходив у м. Дніпропетровську. В початковий період війни попав у полон. Вирвавшись з полону, повернувсь у рідне, окуповане ворогом ,село. Залишатись тут він не міг. Став народним месником, згодом брав участь у бойових операціях в рядах регулярної армії. В 1944 році Кутинець був тяжко поранений.  Підлікувавшись в одному з військових госпіталів, його демобілізували. Та не до відпочинку було молодому лейтенантові. разом з бійцями Зарічненського гарнізону,він брав активну участь у ліквідації банд. Весною 1945 року недалеко від села Млинок  Кутинець попав до рук бандитів... Через відносно довгий час сестри –Антоніна, Харитина – знайшли понівечений  труп замученого героя у болотистих хащах за селом  Мульчиці Володимирецького району. Похований  скромно на місцевому кладовищі."Скільки зазнали ми горя",-із сльозами на очах згадує сьогодні сестра  Кутинця Михайла – Антоніна. " Міша був у партизанах...Ми жили на Любині. Бандити загрожували смертю, забрали худобу... Мстили за брата як могли... Похоронили брата,ми думали, що слідом за ним підемо всі троє в могилу...".(Записано від Кутинець Антоніни Максимівни 01.12.1988 р.). Могилу воїна-партизана сьогодні дбайливо доглядають піонери місцевої школи.
         В 1945 році бандити на хуторі Тараж знищили сім'ю із п'яти чоловік талановитого розвідника і сапера Подерні Івана Васильовича... Від рук  братовбивців загинули в цей час Мельник Сидір Антонович, Поляк Максим Степанович, активні борці за встановлення і відновлення  Радянської влади  в Боровій. 5 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора "Міссурі" в Токійській затоці було зафіксовано остаточний фінал другої Світової  війни
(мається на увазі акт про беззастережну капітуляцію Японії) в урочищі "Побоїщі" були вбиті жителі села- підліток Супрунюк Семен Лаврінович і його дід  Супрунюк  Кирило Андрійович.
         В січні 1946 року голова Борівської сільської Ради , колишній підпільник і в'язень польської тюрми, командир групи самооборони, Ковенько Григорій Андрійович вимушений був становити питання  перед Зарічненським районним відділом КДБ про створення в селі Борова винищувальної групи, завданням якої було б дотримання громадянського порядку на селі, а головне – боротьба по ліквідації націоналістичних банд. Така група була сформована. До її складу  ввійшли 24 добровольці- колишні фронтовики, комсомольська сільська молодь.
Командиром групи було призначено партизана і фронтовика Мосійчука Парфея Адамовича. Перебуваючи на казарменному становищі, ястребки забезпечували спокій односельчан,сприяли відбудові спалених осель. Стребгрупа, яка поповнювалась новими членами, вела велику підготовчу і організаторську роботу по відновленню колективного господарства в Боровій, і створенню колгоспу в селі Млинок. Жителі Млинка об'єднались у колгосп в 1949 році. Райвиконком рекомендував командира групи Мосійчука П.А. головою новоорганізованої артілі, яку він очолював до червня 1951 року.Від рук оунівців загинули молоді борівські активісти – комсомольці Ольга Тарасюк та Дмитро Тарасюк.
          Уряд Радянської України неодноразово звертався до тих членів банд,які випадково потрапили у тенета націоналістичної антирадянської демагогії, пропонуючи з'явитись до органів влади з каяттям."Ми звертаємось до тих, вказувалося в "Зверненні до населення західних областей України", від 27 листопада 1944 року.- хто заблудившись,потрапив у тенета агентури німців, до організації так званих ОУН,УПА,УГР, бандерівців, мельниківців та інших націоналістів... виходьте з лісів, повертайтесь у своє село, до своїх батьків,
матерів, дружин, дітей... Ім'ям Уряду УРСР ми гарантуємо всім тим , хто покине націоналістичні банди і повернеться до мирної праці,- цілковите прощення їхньої тяжкої помилки...". Багато обдурених людей скористались цим правом і повернулись до мирної праці.
         Активним борцем за відбудову села , за зміцнення радянських порядків в Боровій був Хвалько Петро Іванович. Перед війною проходив дійсну військову службу в Ленінграді – колисці трьох революцій. В умовах блокади, в числі військ Ленінградського фронту і моряків Балтійського флоту долав всі труднощі й нестатки  900 трагічних, але нескорених днів. Після ліквідації блокади , Хвалько брав участь у визвольній місії Червоної Армії в країнах центральної Європи. Після війни, як ідейно загартованого, соціально-справедливого фронтовика-комуніста партійна організація району направляє на важливу і небезпечну в ті часи роботу. Він став головою сільської Ради депутатів трудящих у селі Великі Телковичі. Будучи головою, Хвалько успішно справлявся  з роботою і користувався  авторитетом серед місцевих жителів.
        У боротьбі з націоналістами, у захисті на той час досить скромної соціалістичної власності відзначилось багато борівчан. Це Подерня Іван Васильович, Ошурко Михайло Андрійович, Ромасюк Хома Петрович, Касянчик Михайло Григорович та багато інших. Серед цієї когорти  виділяється Мельник Мусій Панасович , працівник органів внутріших справ."В багатьох операціях, працюючи в органах внутрішніх справ, довелось мені і моїм товаришам брати участь...Та операція  по ліквідації "Орла" на  Кухотсько-Вільських хуторах мені  запам'яталась особисто... Була  успішною, без втрат- згадує  ветеран...("Орел"- бандит із Камінь-Каширська, що на Волині, певний час тероризував місцеве населення навколишніх хуторів і сіл...).
           Звільнившись із органів внутрішніх справ Мельник Мусій Опанасович до виходу на пенсію працював вчителем трудового навчання в Борівській середній школі.
          ... В тяжкі повоєнні роки (1946 р.) в Боровій почала діяти школа.Через те, що в роки війни школа не працювала, на навчання шли не тільки діти відповідного віку, а й переростки...Окремі – згадує ветеран  педагогічної праці Подерня Марія Василівна,- після семи класів  призивались в армію... Однією із перших вчителів,які приїхали в Борову, була Крайник Надія Никонорівна  із Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької ) області. В 1947 році навчати борівських дітей приїхали Головко Марія Іванівна із Кричильська  і Латишко Ольга Степанівна. Довгий час в школі працювали одні жінки. Тільки з початку 50-х років в школі появляються чоловіки-вчителі. Це Бабенко Федір Михайлович, Смоляк Василь Іванович. В 1950 році школа із початкової була реорганізована в семирічку. Директором стала  Зубко Євдокія Терентівна, завучем Головко Марія Іванівна. Умови праці і побуту були надзвичайно важкі. Школа власного приміщення не мала.Окремі класи у сільських  хатах. Не вистачало підручників, зошитів, письмового приладдя. Значна частина переростків,закінчивши 4-5 класів, більше не продовжувала навчання."Побутові умови батьків були важкими,- згадує  Подерня Марія Василівна. В 1950 році, після закінчення Гадячського педагогічного училища , отримала направлення в Борівську школу. В очі кинулась крайня бідність. Більшість учнів босі,окремі в постолах... Тільки три учні в школі в фуфайках... останні в домотканих свитках... Одна учениця в черевиках... на дворі холодна осінь.А в хатах  немає ліжок...Будинки (хати) покриті дранкою і соломою. На все  село одна хата під черепицею".(Записано 17.12.1988 року).
   Такі плоди "достатку" залишила борівчанам війна і нелегкі повоєнні роки. Проте вчительська молодь , яка прибувала в село з різних куточків республіки
( в основному із східних областей  України) були справжніми ентузіастами-подвижниками. Їх імена закарбувались в пам'яті покоління тих років. Це –Дідоренко Єва Федорівна, Нагорна Лідія Андріївна, Кузьменко Галина Григорівна,Муха Олександра Іванівна, Бур Галина Кузьмівна, Резуник Марія Трохимівна,Резуник Петро Федорович,Марченко Євдокія Дмитрівна, Чикилевський Володимир Анатолійович(перший дипломований фізик),Добрик Олександра Федорівна, Балацька Ніна Арсентіївна, Нечипорук Наталія Василівна,Нечипорук Матвій Захарович та багато інших.
        Умови життя були нелегкими. Але життя  не стояло на місці. В 1953 році коли школу очолив Резуник Петро Федорович почалося будівництво  школи... В 1956 році  на честь Жовтневих роковин було відкрито для навчання  половину приміщення... В 1969 році завершено будівництво... Тоді ж було поставлено на п'єдестал бюст В.І.Леніна і скульптура двох піонерів...В той час це була найкраща школа в районі...Великі класи...Спортзал, окремі навчальні кабінети...Школа стала гордістю села.При школі діяла теплиця, зразковою була навчально-дослідна ділянка, доглядали яку вчителі і учні. З ініціативи директора школи  Олександри Іванівни Крупко, в 1959 році було посаджено шкільний сад.Хорошою булатрадиція- де семикласники,як естафету передавали його першокласникам...Клялися доглядати і збирати багаті врожаї,здобувати
кращі і міцніші знання.
        В 1958 році- перший випуск десятикласників."Характерною рисою тих, відносно далеких років був тісний взаємозв'язок школи і сім'ї...Жадоба  до знань, повага до школи", згадує Подерня Марія Василівна. Ця жадоба знань передалась молодшому поколінню. Якщо в 40-60 роках  не було ні одного  вчителя- випускника  місцевої школи, та іншого спеціаліста з вищою освітою, то сьогодні  на педагогічній ниві працюють десятки вчителів, вихідців із Борової, десятки інших висококваліфікованих спеціалістів в галузі народного господарства  нашої багатонаціональної країни, в партійних і радянських органах.
       Історія місцевої школи , її учнів і наставників , гідна окремого дослідження, адже це складова частина історії багатого цінними традиціями села. В 1948 році в селі була створена партійна організація. Саме вона в той час стала ядром, навколо якого сформувались сили,які відбудовували колгосп, зруйноване село, втілювали в життя рішення партії і уряду.
       Роком пізніше ніж партійна  в Боровій організовується комсомольська організація, секретарем її молодь села обрала  Ольгу Василівну Ситницьку. Членами комсомольської організації стала  ініціативна, відважна молодь села. Це Дяденчук Олександр Полікарпович,Мельник Іван Сергійович,Апончук Станіслав Олексійович, Дейнеко Ольга Кальківна, Тарасюк Петро Адамович, Хвалько Микола Іванович, Апончук Михайло Миколайович, Хвалько Володимир Миколайович та інші комсомольці створювали колективне господарство, були агітаторамиі пропогандистами. Багато комсомольців були ястребками, охороняли спокій борівчан, підтримували порядок у громадських місцях.
         Першою піонеркою села була Щербатюк Надія Василівна, яка за сумлінне виконання піонерських доручень учасницею обласного комсомольсько-піонерського зльоту , який проходив літом 1945 року в м. Ровно. Надія Василівна тоді представляла Муравинську початкову школу. В 1946 році вона стала комсомолка. Комсомольську організацію в ті далекі  повоєнні часи очолював Плігін Роман Олексійович, нині секретар партійної організації Зарічненської середньої школи. Районний комітет Ленінської Комунімтичної спілки молоді в ті часи очолював  Якименко Андрій Карпович, нині голова виконавчого комітету Борівської сільської Ради народних  депутатів, ветеран війни і праці.
          В 1953 році Якименко А.К. очолював колгосп ім. 17 Вересня. Гоподарство на той час було економічно слабким: мізерні основні і оборотні фонди, зовсім не було кваліфікованих спеціалістів, замість техніки - воли. 
       
  
                                               ТОПОНОМІКА        
                                                села      Борова
   1.Богорова- місцевість,колись тут ріс хвойно-листяний ліс. За часів   
                        кріпосного права тут переховувались одинокі непокірні селяни
                        від місцевої влади.Перебувши спокійно день, під вечір виходили
                        на пагорб і молились Богові , простягаючи руки в сторону церкви.

   2.Підварок- у ХІХ ст.тут був маєток( польський фільварок).

   3.Шпакова- квітучий луг, вікові вільхи(ольшина).Клюблене місце для
                        гніздування  шпаків.

   4.Венделово- куток села , де жили люди хитрої вдачі,поміщик Крашевський
                         менделами( мендель-євр) (правильно- Менделово).

   5.Калічка-    вулиця(куток села) тоді, після російсько-турецької війни 1877-
                        1878 рр.,декілька хат, де жили інваліди цієї війни- каліки.

   6.Ріжок-       кінець села.

   7.Вошива-    невелика піскова вершина на околиці села, де й понині                                                     
                        зустрічаються  сліди зарубинецької культури. У другій половині                                                                                                                                   
                       ХУІІ століття тут були побиті турецькі воїни. На трупах в обмун-                                     дируванні  місцеві жителі бачили масу паразитів ( вошей).
   8. Мамушова – на початку століття було пара ( 2  ) хат. Жили люди з різних                     
                         сіл. " Мішані люди".

   9. Морги   - від польського слова морг – міра якою вимірювали поле – в Росії -
                       десятина.

  10. Кляштор – місцевість, на якій у ХУІІІ столітті була каплиця, на  свято з                                                                                              
                           навколишніх сіл приїзжали люди католицького і греко-                                                                                                         
                           католицького  віросповідання помолитись Ісусу і  його матері.         
                           Для борівчан вважалось  свята місцевість.
  11.Дарапівщина-перший побудував хату і поселився якийсь козак Дарапов-
                          не росіянин.
  12.Ольос-   болота із стоячою водою неприємного запаху.
   13.Довга- довга вулиця.
   14.Мостова- хати були до  моста, до центрального  каналу (канави), де   
                       протікала річка Борова. За мостом хат не було.
   15.Лежайка- таку назву дав поміщик. Там проживали люди"неохочі до    
                         панської  роботи-лежні" 
   16.Глинища-місцевість,багата на якісну глину.
   17.Гори- георафічна назва.
   18.Горбашка-горбиста місцевість.
   19.Люкова- урочище, яким володів і розпоряжався селянин, по-вуличному
                        люк.
   20.Медвідська-місцевість, де мисливці вбили ведмедя.
   21.Кошари- загорожі для утримування худоби в літній час.
   22.Юркова- першим побудував хату на початку ХХ ст. якийсь Юрко.
   23.Лисичин( село)- в навколишніх лісах водилось багато лисиць.
   24.Попівка- поле, яке належало місцевому священнику.
   25. Побоїще- урочище, де в ХУІІ ст.  турки побили десятки дітей із навколиш-
                          ніх сіл, як заложників.
   26.Курчина гора- до курей ніякого відношення не має. Правильно"Кручена
                            гора".
   27.Хвороське-куток села, де люди хворіли на "ковтун"-свідок страшних
                            соціальних бідувань.
   28.Дегтярка- урочище належало багатому селянинові Дегтяру-росіянину. 
     

БОРОВЕ
Історія села Борове сягає в глибоку давнину. Археологічні джерела свідчать, що на околиці села проживали племена зарубинецької культури.
Археологічні джерела підтверджуються іншими  - нумізматичними, етнонімічними та топонімічними. Перші письмові згадки про село відносяться до першої чверті XVII ст. Відомостей про стан освіти у селі до наших днів дійшло мало. Це в основному, окремі фрагменти документів, перекази і свідчення місцевих жителів.
З документів, що зберігались у Свято-Миколаївській церкві, довідуємось, що в Боровому в 1898 р. діяла церковно-приходська школа. В ній вивчались початкові світські науки, але основна увага приділялась вивченню Закону Божого. Викладання велося виключно російською мовою. (Борове на той час входило до мінської губернії). Навчання здійснювалось у приміщеннях, що наймались у місцевих жителів. В 1903 році було побудоване приміщення для церковно-приходської школи. Приймали на навчання дітей віком від семи років. Багато людей навчались грамоти, проходячи службу в царській армії. В 1906 році в селі нараховувалось 164 двори, в яких проживало 1263  жителів. Тільки в 23 хатах (дворах) були грамотні люди, чисельність яких становила 186 чол., серед них 92 жінки. Показних відносно непоганий, коли врахувати соціальні умови і природно-географічну ізольованість Борового та інших навколишніх сіл.
Церковно-приходська школа діяла на початку першої світової війни, яка почалася влітку 1914 р. У воєнний час школа не працювала, так як село знаходилось поблизу лінії фронту.
В 1919 році під час воєнних дій УПР з Польщею, більша частина Борового була спалена. Потерпіли всі жителі села. Утвердившись при владі, польська адміністрація надавала потерпілим селянам безкоштовну матеріальну допомогу будівельними матеріалами та грошима. Викладання в школі велось виключно на державній польській мові. Навчання у школі було безплатне. Адміністрація школи суворо питала батьків за невідвідування школи. Основною причиною, яка заставляла батьків позбавляти навчання дітей була турбота господарству, а також догляд за малими дітьми.
Восени 1939 року навчання в школі не починалися. До весни 1940 р. тривали канікули. Весною розпочалось навчання, в рамках, відведених новою владою.
В 1941 р. почалась війна. Навчання в школі припинилось на довгий час. Є відомості, що окупаційна влада в початковий етап війни намагалася розпочати навчання у с. Млинок на німецькій мові.
В 1946 році почала діяти початкова школа. Відновили та розпочали навчання діти різного віку. Не було підручників, зошитів. Писали саморобним чорнилом із сажі та столових буряків. Проблемою в цей час були кадри. Всі вчителі були випускниками училищ та учительських інститутів Полтавської, Сумської, Сталінської та Ворошиловградської областей. Окремі з них залишились в Боровому.
Кадри вчительські мінялись калейдоскопічно. Виїжджали одні, приїжджали інші. Але кожна людина, яка приїжджала з державним документом в Борове, залищала свій оригінальний слід в історії школи, села, і добру память у її учнів.
     В 1953 році відбувся перший випуск учнів  Борівської семирічної школи. В 1951 році школу очолив історик за фахом Бабенко Федір Михайлович. Після його вибуття за межі області, обласний відділ народної освіти направив директором школи Ризуника Петра Федоровича. За його директорства розпочалося будівництво нового приміщення школи. Будівництво це проходило в тяжких умовах, але активно. Майже всі роботи велись вручну. За тягову силу були воли і коні. При школі було посаджено сад, який зберігся і досі.   
В історичному нарисі Борівської середньої школи слід згадати про роботу їх філій. На хуторі Посушок філія-школа була відкрита в 1946 році у найманій хаті.
У повоєнні роки у Посушку працювала вечірня школа, куди приймали осіб віком від 18 і більше років. У вечірній школі навчались учні, які народились наприкінці 20-х на початку 30-х років.
В 1965 році директором Борівської школи став Когутяк Іван Васильович. В 1970 р. районний комітет партії посилає у школу випускника Рівненського педагогічного інституту Черняка Миколу Павловича. Останній очолював педагогічний колектив на протязі 13 років. Дещо поліпшується навчальний процес. Але включення в складову частину народногосподарського плану прийом учнів у 9-ті класи був обовязковим.
По-новому, але в старих умовах працював директором Бернацький Василь Маркович. В 1987 році педагогічний колектив очолив молодий філолог, випускник Рівненського педагогічного інституту Грицевич Іван Іванович. Молодий керівник зразу виявив наполегливість і вимогливість як до себе так і до працівників школи.

                              
                      РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ – ШЛЯХИ ВІДРОДЖЕННЯ

      ( Нотатки про діяльність релігійних конфесій  на території Борівської сільської ради.)
                                       Православна церква.


      Слово Церква має не одне значення. Передусім так називається православний храм. Але цим же словом називають і релігійний напрям  ( на відміну від секти). Тому вислів Православна церква інколи треба розуміти не як храм (будівлю), а як релігійний напрям, саму назву конфесій. Або, Мусульманська церква не слід розуміти як назву храму ( так цей храм називається мечеть). Пятидесятники і бабтисти моляться у молитовному будинку, отже вислів церква  пятидесятників – це є значення  релігійного напряму, а не приіщення.
         Православя має глибоку історію. На відміну  від католицизму православя не єдине. Зараз у світі налічується  понад  двадцять православних церков Московська, Єрусалимська тощо.
      Дещо з історії відомо, що християнство прийшло на Русь в Х ст. Тоді воно було єдине. Офіційний розкол  у християнстві стався у 1054 р. Східна церква стала називатись православною, а західна католицькою. В 1558 році відбувся поділ Киівської метрополії на дві: Київську та Московську. В 1589 році  Московська ( вірніше Руська Православна церква) домоглася  ступеня Патріархату. У 1686 році  Київська метрополія була підпорядкована Московському патріархові.
       ... Попри всі гуманістичні заяви комуністичної радянської влади, ставлення до всіх без винятку церков було  репресивне. Церкви закривали, священнослужителів знищували або відстороняли від служби,звинувачували у нескоєних злочинах.
        Тільки в період Горбачовської перебудови почало активізуватись релігійне життя. Глибокого розмаху тенденцій  релігійного ренесансу  ( відродження ) набули під час відзначення 1000-річчя прийняття християнства князем Володимиром  988 р.
 ( Цікаво: після хрещення  Володимир отримав  Василій; Володимир ім’я язичеське, як Ольга, Олег, Ігор і т.д.).       Після проголошення незалежності України як суверенної держави  справжня,а не декларована свобода слова стала
 важливим елементом духовного життя великої частини людей. Тільки в першій половині  90-их років в Україні  було побудовано понад дві тисячі храмів.
      На території сільської ради діє дві конфесії: Українська православна церква Московського патріархату і церква протестанстського толку пятидесятників ( в народі їх зовуть трясунами). В них знаходять  духовне задоволення віруючі трьох сіл Борової, Лисичина, Млинка, с. Тиховір Перекальської сільської ради.
        Православна церква в історії Борової посідає вагоме місце. Історичні джерела свідчать, що борівські  селяни відвідували храми в с. Перекалля  (побудований у 1769 році поміщиком Андрієм Терлецьким),  а також в с.Річиця. З церковних джерел відомо, що між жителями сіл в ті далекі часи виникали гострі конфлікти не на соціальному, а чисто на релігійному грунті. Це була одна із причин, яка заставила місцевого поміщика Антона Крашевського приступити до будівництва храму у Боровій. Храм було було збудовано відносно швидко. Освячено на релігійне свято Миколи ( 19.12. ) новий стиль 1843 році. ( Примітка: В окремих світських і релігійних документах можна знайти дані, що борівський храм було побудовано в 1840 р. це не відповідає дійсності). Відкриття храму поклало край релігійним непорузумінням між віруючими  сусідніх сіл.
       В документах датованих 1907  роком ми знаходимо такі відомості:  (подається  мовою оригіналу).
          " Церковь построена в 1873 году Антоном Крашевским. Земли усадебной І дес. 145 с. Дом священника построен в 1843 году. Очень ветхий. Растояние от консистории в 364 верстов. ( В той час  в адміністративному відношенні Борова належала до Мінської губернії. Фактично до 1917 року української революції у Києві); от уездного города Пинска – 80 верстов. Перекальськая  в имя Апостола Андрея Первозваного".
            В країні, де атеїзм був введений в ранг державної політики, Борівський храм  на початку 60-их років перетворили у зерносклад. Чисельні документи релігійного і світського характеру знищили, ікони і культуві реліквії; пропав  нумізматичний матеріал ( у црекві були монети польські, російські, нумізматичні знаки литовської доби -14-16 ст.). Весною 1969 року церква була розібрана. З залишків храму був побудований спортзал Млинківської  восьмирічної школи. На звільненій від церкви території функціював базар.
         Населення сіл не виділялось релігійною фанатичністю. Жителі в основному дотримувались обрядовості: відзначали по радиції релігійні свята, обряд хрещення здійснювали у Муравинській і Володимирецькій церквах. Окремі батьки запрошували служителів  культу на дім. Одні робили це легально, інші напівлегально, окремі ( здебільшого інтелігенція, посадові особи)  цілком таємно. На похоронах не замінним був місцевий житель Ясковець Іван Федорович  ( по вуличному Бобчук). В роки польської окупації  краю він брав активну участь у церковному житті.
      На початку 80-их років серед окремих жителів Борової зародилась ідея: побудувати в селі  церкв"у. Місцева влада  розцінювала  це як  настальгію  похилих людей за минулим, а саму  ідею  утопічною і архаїчною  ( застарілою). Проте і політичне життя не було в стані застою. Після 1986 року цей задум підтримує багато односельчан. Починають виділятись активісти: Хвалько  Надія Миколаївна, Хвалько Петро  ( по вуличному  " Гетька" ) та інші. Саме ця категорія людей взялася за  нелегку справу.
       Першим кроком активістів була поїздка до церковної адміністрації в м.Луцьк. Там їхня ідея – пропозиція підтримки не отримала.  Це був початок своєрідного  " ходіння по муках".  Широкої підтримки активісти серед односельчан не мали, але в діях не зупинялись. Вони інтуїтивно-стихійно відчували дух часу: атеїстична зима починає здавати свої позиції. Почали писати листа- прохання  Генсеку Михайлу Горбачову, у Комітет у справах релігій при Раді Міністрів СРСР тов.Харчеву. В листах посилались на союзну  і республіканську конституції, що проголошували свободу совісті.
       Переконавшись у неефективності листування  ініціативна група поїхала у Москву. За відсутністю на той час у Москві Генсека прочани були прийняті у Комітеті у справах релігій при союзному уряді.  В союзно-урядовій установі  борівським активістам вселили оптимізму. В урядовому комітеті виявили і довели до відома прохачів, що окремі листи вищих інстанцій як під пресом  лежали під сукном в одному з кабінетів обласної Ради.
        Після московських поїздок почались ближчі, київські. Перед впетістю і наполегливістю прочан невстояла місцева атеїстична влада. " Ініціативники " отримали дозвіл на будівництво храму. Ось витяг із засідання церковної ради:
( подається мовою оригіналу) " ... нам дано разрешение на строительство вьісокоприкопреосвящество благословение на закладку нашей церкви. Смиренно просим...
                                   Підписи."
Підставою такого прохання було розпорядження союзного уряду. Документ подається теж мовою оригіналу:
                                           Выписка
из протокола № 7 заседания Совета по делам религий при Совете Министров СССР  24 июня 1989 года № 1074  " О регистрации  общества   Русской православной церкви и строительство молитовного здания  в с. Боровое ...
                                  Постановили 
Зарегистрировать религиозное  общество Русской  православной церкви и разрешить строительство молитовного здания  в с. Боровое Заречненского района Ровенской области.
                      Выписка верна.
                      Члены совета:  Подписи "
 На будівельному паспорті храму читаємо таке благословення датоване 14.09.1989 року "Бог  благословит начало и поможет благополучно окончить  строительство Ново-Свято-Николаевского храма в с. Боровое.
                     Архиепископ Варлаам ".
Будівництво храму здійснював Пінський кооператив"Сделай сам", підрядник Стрілець Василь Федорович. Храм будувався на пожертвування жителів сіл Ради. Певну матеріальну-технічну допомогу будівельникам подавало  КСП
( М.С.Касянчик).
          Храм діє. Часті переміни слугів культу, певна амбіціозність впливає на церковне життя. А воно повинно бути ідеальним, бо повязане з  Богом.                            


Немає коментарів:

Дописати коментар